Українці місяць закликають до світової громадськості, щоб та виходила на вулиці. Ми просимо зробити це ж росіян, адже невже так складно зрозуміти, що ми такі люди, які переживають жахливо важкий період. Бо так?
І разом з тим обливаємо брудом навіть тих, хто співчуває, які щось роблять, допомагають, які чують. Щоб що скажіть мені? Щоб відвернулися навіть ті, хто раніше чув та простягав руку допомоги? За це треба вручати медаль "кращому кремліботу".
Але про це я вже писала.
Мене вразило інше. Залихоманило Азербайджан та Вірменію. У них була своя війна, причому у нас про неї мовчали, не дуже й уникали. Це ж далеко. Адже самі зможуть розібратися, га?
Хто добре навчав історію, той, у принципі, розуміє, як там розставлені вектори сил. І тут же помчало: "Ура, відкривається другий фронт, він перетягне сили російської армії на себе". Якщо не вистачає розуму не ляпати про це мовою, то, можливо, хтось не розуміє, чому таке неприпустимо писати.
По-перше, тому що будь-яка війна жахлива. Невже ми цього не відчули на собі? Чому ми радіємо? Одуріли чи що?
По-друге, тому що це не нашого розуму справа. Моя бабуся нам, трьом кузинам, завжди говорила за столом: "Дівчата, кожна має дивитися у свою тарілку". Так ось це те саме. Тут своїх проблем вищі за дах, а ми, великі геополітики, розмірковуємо, наскільки це нам на руку чи невигідно? Ну якщо звивини дві, то обговорюйте це на кухні зі своїми. Але нести цю ахінею на простори інтернету - це ще придумати таке треба.
Вітаю нас усіх з тим, що тепер уже й азербайджанці з вірменами подивляться на нас, як на кровожерливих та егоїстичних напівдурків. І мають рацію. І ніфіга ніхто не вийде на підтримку зі своїми мітингами, як це робили не раз. І я не про політичну підтримку. Я про людей. Таких, як ми з вами. Давайте дивитися у свою тарілку.
